§ 1. Орфоепія
Орфоепія (від грецьк. ορθοέπέια — правильність мови) має два значення:
1) розділ мовознавства, що займається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної літературної вимови;
2) система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її
національних норм.
Орфоепія в широкому розумінні охоплює не лише правила вимови голосних, приголосних звуків і звукосполучень, а й норми наголошу-
вання та інтонації.
Орфоепічні норми української мови, які пропонуються нижче, необхідно знати не тільки для того, щоб правильно говорити, а й щоб безпомилково писати, зокрема диктанти.
І. Вимова голосних звуків
1. Усі голосні під наголосом вимовляються чітко й виразно: [ра́нок], [ви́р΄ій], [му́за], [те́нор], [л΄і́то].
2. Ненаголошені [а], [у], [і] також вимовляються чітко й виразно:[тар΄і́лка], [тури́ст], [в’іно́к].
Примітка. Звук [і] на початку деяких слів може вимовлятися як [іи]: [і́инший], [і́инколи], [і́инод΄і].
3. Ненаголошені голосні [е] та [и] у вимові наближаються один до одного, тобто вимовляються як [еи] та [ие]: [меире́жиево], [деиреив’і́й], [тиено́к].
Примітка 1. Ненаголошені [е] та [и] вимовляються чітко, без наближення в таких випадках:
а) в абсолютному кінці слів і в закінченні -ий, що вживається в прикметниках, дієприкметниках, займенниках, порядко-
вих числівниках (таке правило й відповідне транскрибування слів фіксується в орфоепічних словниках М.І. Погрібного та В. О. Горпинича): [молоти́ти], [пи́ше], [до́брий], [посиев’і́лий], [і́нший], [со́тий], проте в лексикографічних виданнях останніх років (зокрема в академічному Орфоепічному словникові та в записаній на компакт-диску праці «Словники України — інтегрована лексикографічна система» / В. А. Широков, І. В. Шевченко, О. Г. Рабулець та ін. — К.: Український мовно-інформаційний фонд, 2001) слова із закінченням -ий, а також з и та е в абсолютному кінці слова
в транскрипції мають наближений звук у кінцевому складі [ие] або [еи], відповідно: [до́брией], [посиев’і́лией], [і́ншией], [со́тией], [молоти́тие], [пи́шеи];
б) звук [е] вимовляється чітко на початку іншомовних слів та в середині слова після голосного: [етаже́рка], [ета́п], [еф’і́р], [поете́са], [фаето́н]. У позиції після голосного може бути
незначне наближення [е] до [и]: [а̀еирозо́л΄], [поеити́чний], тобто спостерігається подвійна вимова — [е] або [еи].
Примітка 2. Ненаголошений [е] після постійно м’якого [й] перед іншим м’яким приголосним вимовляється як [иі]: китаєць [киета́йиіц΄], занепокоєння [занеипоко́йиін΄:а], рівняється [р΄івн΄а́йиіц΄:а], рівняєшся [р΄івн΄а́йиіс΄:а].
4. Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у́] вимовляється як [оу]: [моуту́зка],[чоуму́], [боул΄у́чий].
Примітка. Звук [о] перед складом з наголошеним [у́] вимовляється чітко, без наближення в таких випадках:
а) якщо виконує функцію сполучного голосного в складних словах: [двору́шниек], [одноду́меиц΄];
б) у префіксах о-, до-, об-, про-, роз- тощо: [оду́жати],[добу́ток], [обру́бок], [прову́лок], [розду́ти];
в) у низці суфіксів: [рвону́ти], [трусону́ти];
г) у словах іншомовного походження: [борд΄у́р], [форту́на],[кому́на].
ІІ. Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [б, д, д΄, з, з΄, дˆз, дˆз΄, ж, дˆж, г, ґ] у кінці слова та в кінці складу перед глухими приголосними вимовляються
дзвінко: [с΄н΄і́г], [горо́д], [ґа́ндˆж], [моро́з], [ши́бка], [ни́зка],[в’ідкуси́ти], [ду́жка].
Примітка. У словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю (дігтяр) звук [г] оглушується: [во́хко].
2. Звук [в] ніколи не замінюється звуком [ф]: [ба́рв], [ле́в], [приели́в].
3. Прийменник і префікс з (з-) перед глухими, крім шиплячих, вимовляється як [с]: зцілити [с΄ц΄іли́ти], з хати [сха́ти].
4. Префікси роз- і без- перед глухими, крім шиплячих, у швидкому темпі вимовляються з кінцевим [с], у повільному — з кінцевим [з]: [росказа́ти], [беиспе́ка] і [розказа́ти], [беизпе́ка].
Примітка. Перед [с] здебільшого вимовляється [роз]: [роз си́пати].
5. Глухі приголосні перед дзвінкими завжди вимовляються так, як парні їм дзвінкі: і в середині слова, і на межі різних фонетичних чи орфографічних слів (пари дзвінких і глухих: [б – п], [д – т],
[д΄ – т΄], [з – с], [з΄ – с΄], [дˆз – ц], [дˆз΄ – ц΄], [ж – ш], [дˆж – ч], [г – х], [ґ – к]): екзамен [еґза́меин], баскетбол [баскеидбо́л], просьба [про́з΄ба], боротьба [бород΄ба́], хоч би [ходˆжби́], ось де [о́з΄де], наш брат [на́ж бра́т].
6. Букви д (де) і ж (же), д (де) і з (зе) вимовляються як один нероздільний звук, якщо обидві належать до кореня (це може бути його початок, середина чи кінець): джерело [дˆжеиреило́], буджу [ будˆжу́], піджак [п’ідˆжа́к], дзьоб [дˆз΄о́б], ґедзь [ґе́дˆз΄].
На межі префікса й кореня ці букви вимовляються як два окремі звуки, причому [д] перед [ж] вимовляється як [дˆж], а [д] перед [з] — як [дˆз] унаслідок явища уподібнення (асиміляції): підживити [п’ідˆжжиеви́ти], підзвітний [п’ідˆззв’і́тний].
7. Губні [б, п, в, м, ф], шиплячі [ж, ч, ш, дˆж], задньоязикові [ґ, к, х], глотковий [г] (усього 13 приголосних звуків) є постійно твердими в українській літературній мові: [др΄і́б], [си́п], [ча́ша], [дˆже́м [ке́л΄ма], [хе́кати], [ги́чка]. Для зазначених приголосних напівм’яка вимова характерна перед [і], а також перед [а] [у], що передаються на письмі буквами я та ю: [ф’і́н΄іш], [м’і́с΄ац΄], [ц΄в’а́х],[б’уро́], [нож’і́], [ш’і́с΄т΄], [бдˆж’і́лка], [х’і́м’ійа], [к’іне́ц΄], [к’уве́т], [г’ау́р]. Подовжені шиплячі перед [і], [а] та [у], що позначаються літерами я, ю, вимовляються також напівм’яко: [на обли́ч’:і], [зб’і́ж’: а], [беизду́ш’: а], [п’і́ч’: у].
Примітка. У деяких говорах української мови шиплячі вимовляються напівм’яко в тих позиціях, що не відповідають літературній нормі, наприклад: [ч’а́с], [лош’а́], [курч’а́], [криеч’а́т΄], [б’іж’а́т΄]. Це призводить до орфографічних помилок. Під впливом вимови можливий неправильний запис: чяс, лошя, курчя, кричять, біжять тощо. Тому важливо вивчати не тільки орфографічні правила, а й орфоепічні.
8. Приголосні перед [е] вимовляються твердо, відповідно до правопису: [атеиста́т], [ле́кц΄ійа], [ке́кс], [каб’іне́т], Лермонтов [ле́рмонтов], Лев [ле́в]. М’яка вимова звука [л] у подібних словах типу [каб’ін΄е́т], [л΄е́рмонтов] є грубим порушенням літературної норми.
9. Звук [ф] відомий лише в словах іншомовного походження: [фла́гман], [реифо́рма], [фло́т]. У діалектному та просторічному мовленні цей звук може замінюватися двома звуками [хв] або одним [х]: [хва́кт], [хве́рма], [хо́рма], [ариехме́тиека].
С постерігається в говірках і зворотне явище — звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фиели́на], [ф’і́ст], [форо́ба], [ф’і́ртка]. Такі заміни є грубим порушенням літературної норми,тому потрібно чітко знати: де вживати [ф], а де [хв] або [х]: У буфеті хвастав Федя: «Я у фізиці професор, В фотографії мастак,Я футбольну форму маю, Я хвороб не нахапаю, Всі це знають, бо це факт» (Д. Білоус).
10. Приголосний [ц] у кінці власне українських слів вимовляється м’яко: [горобе́ц΄], [молоде́ц΄]. Тверда вимова цього звука характерна для кінця іншомовних слів та деяких вигуків: [пла́ц], [шпри́ц], [абза́ц], [ба́ц], [кла́ц].
11. Звук [р] постійно твердий у кінці слова та складу: [кобза́р], [в’івча́р], [г’ірки́й], [г’ірс΄ки́й]. М’яка вимова [р] у зазначених позиціях — грубе порушення орфоепічних норм.
12. Усі зубні [д, т, з, с, ц, л, н, дˆз] перед [і] вимовляються м’яко: [д΄і́м], [с΄і́м], [н΄і́ж], [с΄і́но]. На межі частин складного слова, префікса й кореня, на стику слів ці приголосні вимовляються твердо: [мѐдінстиету́т], [пѐдінстиету́т], [беизіме́н: ий],[беизіде́йний], [д΄і́д і ба́ба].
13. Приголосні [д, т, з, с, ц, л, н, дˆз] перед м’якими цієї ж групи вимовляються м’яко: [д΄л΄а́], [ку́з΄н΄а], [д΄н΄і́], [к’і́н΄с΄кий], [c΄н΄і́г], [молодˆз΄ц΄і́].
14. Подвійна вимова (із м’яким і твердим звуком перед наступним м’яким) допускається в таких випадках:
а) якщо свистячі [з, с, ц, дˆз] уживаються перед напівм’якими губними [б’, п’, в’, м’, ф’]: [с΄в’і́т] і [св’і́т], [дˆз΄в’а́кати] і
[дˆзв’а́кати], [с΄м’і́х] і [см’і́х], [з΄в’і́т] і [зв’і́т], [ц΄в’ірку́н] і [цв’ірку́н].
б) у формах давального й місцевого відмінків жіночого роду однини та називного відмінка множини прикметників твердої групи, якщо звуки [д, т, з, с] уживаються перед кінцевими м’якими основи: [наро́д΄н΄ій], [наро́д΄н΄і] і [наро́дн΄ій], [наро́дн΄і]; [барви́с΄т΄ій], [барви́с΄т΄і] і [барви́ст΄ій],[барви́ст΄і]; [о́браз΄н΄ій], [о́браз΄н΄і] і [о́бразн΄ій], [о́бразн΄і].
Винятки:
• Зубні [д, т, з, с, дˆз] звичайно не пом’якшуються перед напівм’якими губними [б, п, в, м, ф], задньоязиковими [ґ, к, х] та глотковим [г], після яких уживається [і] в закритому складі, що в сучасній українській мові чергується з [о] у відкритому складі (історично цей звук [і] розвинувся з давнього [о]): [дв’і́р], [сх’і́д], [тх’і́р], [тв’і́р], [сп’і́д]. Пор.: двору, сходу, тхора, твору, споду.
• Не відбувається пом’якшення на межі префікса та кореня: [беизт΄а́мний], [беизд΄і́л΄:а], [розс΄і́йати], [розд΄ага́ти], [п’ідл΄і́зти]. Пом’якшуються тільки кінцеві префіксальні звуки [д] перед [д΄, т΄, н΄]: [в’ід΄:а́чиети], [в’і́д΄:іл], [над΄т΄і́сувати], [в’ід΄т΄а́ти], [п’ід΄н΄а́ти], [в’ід΄н΄а́ти]; [дз, с] перед [с΄, ц΄]: [п’ідˆз΄с΄і́сти], [в’ідˆз΄с΄іва́ти], [в’ідˆз΄ц΄і́джувати], [с΄ц΄іди́ти], [с΄:ікти́]; префікс с- перед [т΄]: [с΄т΄і́сувати], [с΄т΄а́гувати], а також в інших випадках утворення на межі префікса та кореня м’якого подовженого звука: [роз΄:а́виети].
ІІІ. Вимова приголосних звуків
1. Шиплячі [ж, ч, ш] перед свистячими [з, с, ц] вимовляються як парні їм свистячі. Якщо шиплячий уживається перед м’яким свистячим, то відбувається подвійна асиміляція (уподібнення) — за місцем і способом творення та за м’якістю: зважся [зва́з΄с΄а], смієшся [см’ійе́с΄:а], не мучся [неиму́ц΄с΄а], річці [р΄і́ц΄:і], мережці [меире́з΄ц΄і], пляшці [пл΄а́с΄ц΄і].
2. Свистячі перед шиплячими вимовляються як парні їм шиплячі: зжити [ж:и́ти], розчепити [рожчеипи́ти], вирісши [ви́р΄іш: и], зжовкнути [ж:о́вкнути], з джемом [ждˆже́мом].
3. Буквосполучення -ться вимовляється як [ц΄: а]: зумовлюється [зумо́вл΄уйиіц΄:а], дивиться [ди́виец΄:а], транслюється [трансл΄у́йиіц΄:а], в’ється [вйе́ц΄:а], ллються [л΄:у́ц΄:а], творяться [тво́р΄ац΄:а].
Вправа 4
І. Запишіть слова фонетичною транскрипцією, при потребі скористайтесь Орфоепічним словником /Уклад. М.І. Погрібний. — К.:Радянська школа, 1984. Прочитайте слова відповідно до орфоепічних норм української мови, зверніть увагу на місця, де можливі помилки у вимові.
Могти, пругкий, губка, підзміна, часто, смерч, чемно, стілець, заводський, безініціативний, безсистемний, монумент, поетеса, подушка, розширити, легкий, вужче, запорожці, на дошці, збіжжя, вокзал, з джунглів, віджимається, зиґзаґ, джаз, відзначити, підземний, підзахисний, переджнив’я, надзвичайний, користуєшся, екземпляр, передмістя, цвітіння, збір, звір, новітні, футбол, хвиля, стрічці, захворюваність, джерґотати.
ІІ. Виправте помилки. Поясніть, чим вони зумовлені, які з них до-
пускаєте Ви?
1. — Ми завтра йдемо на екскурсію на хвабрику чи на хверму?
— А чому це тебе так филює?
— Бо я ще хочу встигнути у хвотограхвію. У мене брат працює хвотограхвом, то хвото буде чудове!
— А ти не фастайся… Як ти, коси заплетеш чи фіст зав’яжеш?
— Мабуть, фіст… Хворму і хвартух не вдягну.
2. Я вже хожу до оди́надцятого класу. Чясто вранці немає чясу поспати, поїсти кукурузяних пластівців, бо звонить будиль-
ник — і до ґімназії.
ІІІ. Вивчіть напам’ять віршовані рядки, які допоможуть Вам із правильним наголошуванням слів.
1. Пам’ятай, де наголос у словах таких:
Ко́мпас необхідний в орієнтуванні,
В школі на заня́ттях задають завда́ння,
Де лікують хворих — буде диспансе́р,
В театральнім залі унизу — парте́р.
2. Будь уважним, розрізняй:
Ве́рба кажуть по-російськи,
А верба́ — по-українськи.
Українці кажуть кре́мінь,
Ще ім’я́, й петля́, і ре́мінь,
У Росії ж це креме́нь,
Пе́тля, и́мя і реме́нь.
Сто́ляр ми вживаєм слово,
А столя́р — в російській мові.
В нас тонки́й, у них же — то́нкий,
Наш дзвінки́й — то їхній зво́нкий,
Їхній но́вый, наш нови́й,
Їхній ста́рый, наш — стари́й,
До́чка в них, у нас — дочка́,
Ось різниця тут яка!
Бы́ло кажуть по-російськи,
А було́ — по-українськи.
Спи́на в нас, у них — спина́.
Адже мова не одна.
3. Різний наголос в словах —
Це для нас не диво.
В українців — кропива́,
В росіян — крапи́ва.
Кличе хтось до телефону,
Буде з вами говорить.
В українців кажуть дзво́нить,
Мовлять в росіян — звони́т.
Хто по тундрі вволю
Скаче ніч і день?
Українці кажуть о́лень,
Росіяни звуть оле́нь.
«При́ятель прийшов до тебе», —
Каже вихователь.
По-російськи ж мовить треба:
«К нам пришел прия́тель».
Нам відомо, що в озна́ки
Є прикмети й різні знаки,
За якими визначають,
Що ж озна́ки означають.
Заради навчання я піду на все… навіть на пари