§ 1. Принципи української орфографії
Орфографія (від грецьк. ορθογραφία — правильно писати) має 4 значення:
1) історично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами, яку приймає і якою користується суспільство;
2) правила, що забезпечують однотипні написання в тих випадках, коли можливі різні варіанти;
3) дотримання всіма прийнятих написань;
4) розділ мовознавства, який вивчає та встановлює правила написання.
Орфограма — це написання, що вибирається з кількох можливих варіантів і ґрунтується на сформульованому й закріпленому в системі орфографії правилі.
Типи орфограм: буквені, небуквені.
Види орфограм за графічним вираженням:
1) орфограма-буква;
2) орфограма-дефіс;
3) орфограма-риска (знак переносу);
4) орфограма-пропуск (написання слів окремо);
5) орфограма-контакт (написання слів разом);
6) орфограма-апостроф.
Орфографічне правило — це особлива коротка, чітка рекомендація-інструкція, у якій перераховуються умови вибору тих чи інших єдино прийнятих написань як зразкових.
Принцип правопису (від лат. principium — основа) — це те, що лежить в основі правопису.
Український правопис визначають 4 принципи:
І. Фонетичний;
ІІ. Морфологічний;
ІІІ. Історичний (або традиційний);
ІV. Смисловий (або семантико-диференційний).
І. Згідно з фонетичним принципом слова записуються відповідно до літературно-нормативного звучання, тобто так, як вимовляються. Раніше вважалося, що в українській мові приблизно 50 % слів пишеться за фонетичним принципом. За найновішими даними встановлено, що на 76,7 % правописні форми українських слів збігаються з власною транскрипцією. До конкретних випадків реалізації фонетичного принципу належать такі написання:
1) наголошені та ненаголошені [а, у, і, о], крім слів, у яких [о] вживається перед наголошеним [у́]: ма́ти, ду́мка, мі́сяць, то́рба, карти́на, курі́пка, діво́чий, корогва́, карта́ти, кіло́к, кулі́ш, мости́ти, мі́ряти, купува́ти;
2) о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: чорний, черемшина, жоржина, вечеряти, жонатий, черствий, пшоно, четверо;
3) а на місці давнього звука [о] перед складом з наголошеним [а́]: хазя́їн, гаря́чий, бага́тий, кача́н, гара́зд, кажа́н, кала́ч;
4) е, и, що позначають наголошені звуки: ме́д, ке́др, мольбе́рт, студе́нт, коре́ктор, ви́шня, ти́хо, візни́к, ди́м, ди́хання;
5) позначення приголосних звуків у позиції перед голосними: колихати, перехід, іменини, газета, озеро, молодий, коритися, галичани;
6) усі чергування голосних і приголосних звуків, що фіксуються орфографічно: котити — качати, садити — сідати, нога — нозі — ніжка, мука́ — у муці́ — мучний, муха — мусі — мушка, летіти — літати, могти — можу, текти — тече, купити — куплений, трусити — трясти, дух — дихати;
7) префікс с- перед кореневими к, п, т, ф, х: скоротити, спустити, струсити, сфотографувати, схуднути;
8) групи приголосних звуків, що утворилися внаслідок спрощення, закріпленого орфографічно: щасливий, під’їзний, тижневий, серце, чесний, жалісний, обласний, блиснути, брязнути, місце, скло,
міський;
9) суфікси -ств-, -цтв-, -зтв- в іменниках середнього роду на -о: товариство, новаторство, видавництво, ремісництво, убозтво, бо-
ягузтво;
10) перші літери в прикметникових суфіксах -ськ-, -цьк-, -ьк-, -зьк-:чеський, біблейський, латиський, поліський, митецький, старогрецький, наставницький, паломницький, печенізький, варязький,
магдебурзький, абхазький та інші.
ІІ. За морфологічним принципом значущі частини слова — морфеми — пишуться однаково незважаючи на те, що в різних частинах того самого слова чи в споріднених словах вимовляються по-різному.
У таких словах спостерігається невідповідність між вимовою та написанням (тому слід бути особливо уважними). Фонетичний та морфологічний — два головні принципи української орфографії.
За морфологічним принципом здійснюються такі написання, що відрізняються від їх реальної вимови:
1) е, и на позначення ненаголошених голосних: весня́ни́й, де́рево, мести́, теплохі́д, число́, ве́село, живоплі́т;
2) о на позначення ненаголошеного звука перед складом з наголошеним [у́]: чому́, зозу́ля, голу́бка, кожу́х, лопу́х;
3) слова з наявними асимілятивними змінами (уподібненням за дзвінкістю, глухістю, місцем і способом творення, м’якістю в середині слова та на межі різних фонетичних слів — див.: § 13), які
відбуваються лише у вимові й не фіксуються орфографічно: лічба, бейсбол, молотьба, вогкий, зцементувати, безпечний, розчесати, дивишся, відчувати, не морочся, річці, уманський, трудодні, підняти, лінгвістів, долинці, під джипом, перед дзеркалом, без жалю, принц чемний;
4) букви на позначення подовжених звуків, що утворилися на межі морфем чи внаслідок асимілятивних змін: беззубий, ззовні, письменник, віддячити, возз’єднання, страшенний, настінний, малинник, ллється, навмання, розрісся, зневоднення, сіллю, галуззю? суддя, життєвий;
5) слова, у яких спрощення відбувається у вимові, але не фіксується орфографічно: максималістський, шістнадцять, шістсот, шістдесят, у хустці, невістці, журналістський, лейтенантський, де-
кадентство;
6) випадки дисимілятивних змін (розподібнення), що відбуваються лише у вимові й не фіксуються орфографічно: пшеничний, молочний, ячний, смачно, яєчня, сонячний та інші.
ІІІ. Суть історичного (або традиційного) принципу полягає в тому, що написання деяких слів, їх частин, окремих літер не можна пояснити ні вимовою, ні позиційними змінами сучасної української літературної мови. Такі написання здійснюються за традицією, так, як було прийнято в давній мові чи в певний історичний період, і пояснити їх за допомогою законів розвитку мови на сучасному етапі не можна.
За історичною традицією пишуться:
1) літери ї та щ, які завжди позначають два звуки: короїд, з’їзд, їздовий, солов’ї, твої, щука, хвощ, щоденник, пригорщі, хрящуватий;
2) букви я, ю, є, що позначають по два звуки: ящірка